Центральна районна бібліотека "Голосіївська" ЦБС Голосіївського району м. Києва: До 130-річчя Павла Тичини

«Послав я в небо свою молитву»

Павло Тичина народився у 23 січня 1891-му році у селі Піски Чернігівської області. Був одним з 13-ти дітей у дяка Григорія Тичини. Майбутній поет отримав духовну освіту, мав прекрасний голос і слух.
У 1900 році 9-річний Павло, пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі.

Багато хто не знає, але Павло Тичина мав задатки художника, і в зрілому віці часто шкодував, що не пішов тим шляхом.

Перші вірші Павло написав в 1906 році. Великий вплив на нього мали зустрічі з Михайлом Коцюбинським, літературні суботи якого він регулярно відвідував.

У 1912 вперше надрукований вірш Тичини "Ви знаєте, як липа шелестить", а в 1918 вже вийшла його перша збірка "Сонячні кларнети". Книга відразу ж поставила 27-річного поета поруч з першорядними митцями українського відродження. Його назвали "глибоко національним поетом". У своєму наступному збірнику - "Замість сонетів і октав" - Тичина вже проклинав всіх, "хто звіром став", а також висловлював своє розчарування революцією та її "великою ідеєю"

Свої твори Павло Тичина писав лише олівцем.

У квітні 1920 р. за пропозицією П. Тичини Київській дитячій бібліотеці було присвоєно ім’я Т.Г.Шевченка. Деякий час Тичина працював тут і був головою бібліотечного колективу. 1 березня 1921 року від бібліотечної секції Губнаросвіти П.Тичина отримав мандат, що зобов'язував його «допомагати поширенню культурно-просвітницької праці» бібліотеки для дітей.
Бібліотека знаходилася по вулиці Кузнечній, поруч якої він знімав кімнату у Катерини Кузьмівни Папарук. Єдиною обраницею поета стала її дочка, Лідія Папарук. Вони познайомилися ще в 1916 році, а побралися аж 1939 році, коли Тичині було 48, хоча весь час спілкувалися.
На початку 1920-х років Тичину почали звинувачувати у буржуазному націоналізмі. Щоб уникнути репресій, він у 1923 році переїхав до Харкова. Тичина влаштувався редактором в газеті "Червоний шлях". Перший час він тулився в комірчині, яка раніше була ванною кімнатою. З меблів - стілець і табурет, постіллю служила гора газет, накрита ковдрою.

До речі, поетові довго не щастило з сусідами. Спочатку його дошкуляв мужик, який любив колоти дрова виключно під дверима Тичини. А коли він в 1928-му нарешті отримав окрему трикімнатну квартиру в письменницькому будинку "Слово", квартиру поверхом вище отримав галасливий Майк Йогансен, який тримав мисливських псів. Гам і тупіт над головою заважали Тичині працювати, тому незабаром він помінявся з Йогансеном квартирами. Харків'яни прозвали будинок, де отримав квартиру Тичина, "Словом" - за те, що з висоти пташиного польоту він нагадував букву "С". Зіграло роль і те, що в більшій частині квартир проживали літератори.

30-і роки стали періодом капітуляції Тичини перед більшовизмом. Тоді кожна людина стояла перед вибором: рятувати себе і своїх рідних або боротися, знаючи, що тебе знищать. У поета була когорта родичів - дев'ять братів і сестер, племінники і племінниці, які мали потребу в його підтримці. Він, по суті, був єдиним їхнім годувальником. І ця обставина, швидше за все, зіграла свою роль.

Тичина почав складати професійні пропагандистські вірші, які на довгі роки ввійшли в шкільні програми і заступили суть його творчості. Він залишився вірним пропагандистсько-агітаторському стилю до кінця життя. Талант Тичини лише зрідка проривався в його незавершених поемах, віршах посмертного збірника "В серці у моїм" (1970) й численних перекладах.
У 1943-1948 роках Тичина очолював Міністерство освіти УРСР. У важкі для країни повоєнні часи він спостерігав за ходом проведення ремонтних робіт в українських школах, допомагав директорам навчальних закладів діставати необхідні будівельні матеріали.
Він отримав велику квартиру в Києві (де сьогодні знаходиться музей). У квартирі Тичини була власна бібліотека – близько 20 тисяч книжок.
Тичина самотужки досконало опанував майже 20 іноземних мов, а зокрема — вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Зробив з них цінні поетичні переклади. Збереглися переклади Павла Тичини українською мовою з сорока мов світу.
Його найвідоміші твори: збірки «Сонячні кларнети» і «Плуг», «О панно Інно…», «Арфами, арфами», «Не дивися так привітно», «Пам’яті тридцяти», «Чуття єдиної родини», «Партія веде».