(08.04.1949-19.07.2023) - громадський діяч, політв'язень радянських таборів, історик дисидентського руху, філософ, публіцист, член Української Гельсінської групи.
Першим самвидавом, який потрапив до рук Василя Овсієнка, став Щоденник Василя Симоненка. Пізніше він сам з фотоплівки зробив копії праці Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація". На другому курсі університету Овсієнко зблизився з аспірантом філософії Василем Лісовим, від якого пізніше регулярно отримував самвидав, який давав читати надійним людям. Коли в 1972 році стався "великий покіс української інтелігенції", разом із Лісовим та Євгеном Пронюком Овсієнко взявся за випуск "Українського вісника", щоб відвести підозру від В’ячеслава Чорновола. Сам написав статтю "Добош і опришки, або Кінець шістдесятників".
Перший раз Василя Овсієнка затримали в березні 1973 року в селі Ташань Переяслав-Хмельницького району на Київщині, де він працював учителем української мови та літератури. По справі проходив разом із Пронюком та Лісовим. За звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) був засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Покарання відбував у мордовських таборах, де познайомився з багатьма учасниками руху опору, зокрема з бійцями УПА.
Після звільнення у березні 1977 року повернувся в рідне село, жив під адміністративним наглядом, працював у колгоспі художником-оформлювачем. Попри погрози, підтримував активне листування з політв'язнями та їхніми родинами. Детально описав ситуацію в мордовських таборах, цей матеріал було опубліковано в "Хронике текущих событий". Спілкувався з однією із засновниць Української Гельсінської групи Оксаною Мешко. Під час одного із візитів дав згоду на використання свого імені в документах УГГ. Принципово не брав участі у виборах, подав заявку на дозвіл на виїзд із СРСР.
Вдруге Овсієнка заарештували в листопаді 1978 року, коли він, протестуючи проти затримання в нього на очах Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової, подав скаргу до суду. Натомість кримінальну справу було порушено проти нього самого - Овсієнка звинуватили у тому, що він чинив міліціонерові насильницький спротив і навіть відірвав два ґудзики. Його текст "замість останнього слова" поширився самвидавом.
В ув’язненні продовжував відстоювати права політв’язнів. Відмовився свідчити у справах Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура тощо. У 1981 році за відмову співпрацювати з КГБ і за участь в УГГ був засуджений втретє, отримавши 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у таборі особливого режиму ВС-389/36 в селі Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., півтора місяця був в одній камері з Василем Стусом. З ув’язнення виніс деякі поезії Стуса, які знав напам’ять.
Одним з останніх дисидентів звільнений указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 року. За свої переконання відбув загалом 13,5 років неволі. Повернувся в село і з головою поринув у боротьбу, долучившись до роботи Українського культурологічного клубу, Української Гельсінської Спілки, Товариства української мови. Пізніше Василь Овсієнко став головою Житомирської філії УГС, був секретарем Української республіканської партії, заступником голови Республіканської християнської партії, співголовою Українського комітету "Гельсінкі-90", першим головою наукового товариства імені Сергія Подолинського.
Паралельно з цим Василь Овсієнко розгорнув активну просвітницьку діяльність. Він був одним із організаторів перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого.
Також Василь Овсієнко був одним із тих, хто першим вшанували учасників Другого зимового походу армії УНР, розстріляних у 1921 році під Базаром. Він організовував експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох, підтримував тісні зв’язки з музеєм історії політичних репресій "Перм-36", доки він діяв.
Разом із Євгеном Захаровим, незмінним керівником Харківської правозахисної групи, на початку 2000-х упорядковував 4-х томне видання Української Гельсінської Групи "Міжнародний біографічний словник дисидентів" країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР", у якому зібрані розповіді про понад 200 українських репресованих.
Ще він написав спогади про співкамерників та про інших в'язнів совісті і назвав їх "Світло людей". Це розповіді про Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Тихого, Валерія Марченка, Левка Лук'яненка, Оксану Мешко, Миколу Руденка, Петра Григоренка, Євгена Сверстюка.
Він вважав цю роботу даниною пам'яті тим, хто загинув, не дочекавшись незалежності України.
https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3739357-slah-bolu-nadij-i-viri-vasila-ovsienka.html
https://history.rayon.in.ua/news/618136-pomer-istorik-disidentskogo-rukhu-vasil-ovsienko-
politvyazen-radyanskikh-kontstaboriv
До дня народження Василя Овсієнка пропонуємо перегляд літератури "Літописець українського дисидентського руху"
.jpg)
Книги подаровані особисто В.В.Овсієнко,
багато років потому, на заходах у нашій бібліотеці.
.jpg)
Немає коментарів:
Дописати коментар